Орфей сміється…, або Бачення «пекла» Петра Коробчука
Ювілейний 25-й номер альманаху Волинської обласної організації Національної Спілки письменників України «Світязь» розпочинається ліричним циклом Петра Коробчука «Орфей у пеклі, або Asparagus officinalis*». Погодьтеся: назва інтригує… І, забігаючи наперед, скажу, що сама поетична добірка її, цю назву, неабияк виправдовує. Тож читачеві, певна, закортить зазирнути всередину цього «пекла». Закортіло й мені…
Розгорнувши альманах на сторінці 25 і пробігши поглядом епіграф до ліричного циклу П. Коробчука – слова Віктора Кордуна «І настає такий час, коли ні жити, ні вмерти – І день не минає, і ніч не відходить», читач мимоволі гірко усміхнеться… Тому що насправді смішно йому в цей момент не буде. Поки що. Сама цитата налаштовує на серйозне сприйняття наступних віршів. Але… (о, як я люблю парадокси і несподіванки!) станеться зовсім інакше. Уже перші рядки першого ж вірша циклу змусять усміхнутися щиро і невимушено:
до висікання сапкою зіляччя на городі
дуже пасує
Концерт для фортепіано з оркестром №5 мі-бемоль мажор
Людвіга ван Бетховена
Здавалося б, більш влучно і сказати то неможливо! А проте… Ніхто досі до Петра Коробчука подібно не висловлювався про роботу на городі, ніхто так уміло і доречно не поєднував образність зі сфери високого мистецтва з реаліями буденного животіння людини в селі. До того ж – як влучно, іронічно і невимушено!
Цикл складається із 12-ти верлібрів. Кожен із цих дванадцяти має власні характер, образність і динаміку… Спільним між ними є хіба що настрій – іронічно-філософський. А подекуди навіть – доброзичливо сатиричний. І саме так, а не інакше. Бо в Петра Коробчука, як виявляється, навіть сатира є… доброзичливою! Мене як авторку магістерської роботи з теорії літератури направду дуже дивує цей творчий парадокс. Адже поняття «сатира» в своїй основі має саме гнівний сміх. Автор, проте, гніватися вміє тільки доброзичливо: лагідно усміхаючись і жаліючи свого ліричного героя. Ще б пак: Орфей направду потребує співчуття. Адже навіть «у пеклі» він… намагається співати! Правда, його спів чують лише кущі, квіти і птахи. Далеко не люди (тут, у селі, їм ніколи захоплюватися мистецтвом!) Втім, і на спів самого міфічного персонажа (якщо пригадати міфи Давньої Греції) збігалися гори й дерева, аби зачаровано слухати мелодії неземної краси… Отож, назва циклу «Орфей у пеклі» – дуже доречна.
А чому саме «у пеклі»? – задається логічним питанням читач – і одразу ж знаходить відповідь: «в селі можна жити / якби не…» Тобто стає очевидним те, що ліричний герой не живе, а виживає, існує, животіє, мучиться, страждає, нарікає і навіть просить смерті, але все ж животіє… Ну чим вам не пекло?
все більше й більше довіряю Чарльзові Дарвіну
все більше й більше вірю у його «Походження видів…»
– зізнається автор у третьому вірші циклу. А вдумливий читач все глибше і глибше занурюється в атмосферу самоіронії, яка подекуди межує з гострою сатирою. І це не може не приваблювати. Адже полонить саме філософська щирість і глибина авторської думки. Вони стосуються людини, яка невиправдано тяжко працює в полі:
і ото повзає ота бідося на колінах
і що ж у ньому є від Бога?
і що ж у ньому бозького?
божистого?
божественного?
ну чисто тобі мавпа
І тут я не можу не погодитися з автором. Як і з філософсько-іронічною сентенцією Петра Коробчука у наступному, 4-му, вірші циклу:
тому і в ту саму річку заходиш двічі
і сім разів
і сім разів по сім
ну скільки тобі заманеться
Вона звучить подібно загадки, гірку відгадку на яку автор доречно подає лише в останньому рядку поезії:
і ця вода
і ця дивовижна субстанція
наповняє тебе небесним блаженством
наповняє тебе свіжими силами для
завтрішнього
чергового гноблення свого тіла
Отож, як бачимо, в ліричному циклі «Орфей у пеклі» йдеться саме про тяжку фізичну працю людини в селі. Сюди потрапляє і змушений ненастанно працювати і сам Орфей – індивід з іншої стихії, тобто людина творча. Хоча «в селі можна жити / якби не / городи / часник / картопля…» Просто інколи від нелюдської втоми так хочеться побути «зайчиком і возлежати під заячим холодком» І тоді, саме в моменти істинно пекельної безвиході, ліричний герой Орфей зазнає дивної, однак виправданої реінкарнації:
боронь Боже підійти до мене бо
можу покусати своїми зубищами
можу подерти своїми лапищами
можу замести своїм хвостищем
Реінкарнація ця, звісно ж – глибоко сатирична і трішки парадоксальна. Як і «дяка Богу» селян в інтерпретації Петра Коробчука, яка «чується там і там» / «від старого й не дуже». Дяка Богу, Який «же і гною не вивозив на поле / …й картоплі ані садив ані збирав…» Послуговуючись методом градації, автор дуже сміливо і відверто продовжує іронізувати над релігійними поглядами селян:
«а Він же й роя не знімав на висоті четвертого поверху
а Він же навіть не втоптував соломи на возі
а Він же навіть не косив люцерки
а Він же навіть дров не рубав
а Він же навіть…»
І вже наприкінці верлібра ІХ ліричний герой гірко висновкує:
чи то з очима щось негаразд?
чи то я вже атеїст?
На мою думку, саме цей момент – той єдиний випадок, коли сатира Петра Коробчука не забарвлена доброзичливим сміхом самоіронії. Скоріше навпаки: вона тут як ніколи гостра і навіть межує з сарказмом. Аж читач мимоволі замислюється над релігійними поглядами самого автора… А також наведені вище два рядки – це той випадок (і, на щастя, єдиний у цій поетичній добірці), який мені як глибоко релігійній людині не імпонує, однак із яким я стовідсотково погоджуюся як поетка. І, напевне, саме на такий умовивід чекає і читач – та подумки аплодує автору.
У десятому вірші циклу, а саме в перших чотирьох рядках, Петро Коробчук іронічно й доброзичливо сміється над уявленнями людей про красу сільської природи: «стільки лірики довкіл і довкола / вгорі і знизу / справа і зліва / що несамовито тягне на поезію». А потім – знову послуговується принципом градації – при якнайдоречнішому нагромадженні цитацій Тараса Шевченка, Олександра Олеся, Михайла Старицького, Павла Тичини, Василя Стуса, Тараса Федюка… Проте міфічно-ліричний герой Орфей наприкінці цього ж вірша відверто зізнається сам собі: «ох / отут уже не до поезії»…
Однак як прекрасно, що він – Орфей, а не простий смертний! (Знову – самоіронія.) Адже:
в селі не вижити без
Бетховена
Хаузера
Вівальді
Квітки Цісик
і т.д. (верлібр ХІ)
Авторська сатира досягає своєї кульмінації в останньому, дванадцятому, вірші поетичного циклу. Тут ліричний герой звертається до тих, хто вже «в гробах на могилках» із пропозицією воскреснути, аби… «знова / длубатися-порпатися-бабратися-ритися в землі / поливати її своїм потом»!.. Я як філологиня бачу тут виразну, хоча й дещо завуальовану, паралель із давньогрецьким міфічним сюжетом, у якому легендарний Орфей виводить із підземного царства Аїда свою Еврідіку…
Тут же, в ХІІ вірші циклу, досягають свого піку гумор та самоіронія автора:
і якби я був посеред них
і якби до мене звернулися
з таким безглуздим питанням
далебі я заволав би не своїм голосом:
а дзуськи!
а дідька лисого!
а трясця вашій матері!
дайте мені
мою лежачу годину!
(і вже тихіше)
я ж бо її заслужив…
У читача ці рядки викликають сміх. А в Петра Коробчука, вочевидь, – це сміх крізь сльози: у приреченій необхідності щоденної монотонної і виснажливої сільської праці. Людина з творчою душею від рання до смеркання змушена «рачкувати на чотирьох кінцівках по землі» замість того, аби на повні груди дихати мистецтвом… Це сміх «у пеклі»! Коли тіло кориться, а душа – виклично співає!
Щиро і захоплено подумки аплодую автору. Та дещо з ним таки не погоджуюся: життя в селі можливе, і навіть без будь-яких «якби». І навіть з усіма його городами, картоплею, часником та морквою… В селі можна жити. Правда, з однією умовою: якщо ти – не Орфей!..
Хоча й орфеї вже давно пристосувалися і вміють виживати всюди: і в місті, і в селі, і навіть у пеклі – поряд з аїдами. На жаль, виживати – не означає жити… Але скажу більше: у цьому пеклі вони навіть пробують співати та вміють… щиро сміятися.
Юлія Сільчук,
письменниця, філологиня, критик